000-1

Loading
http://talants.chtei-knteu.cv.ua/modules/mod_image_show_gk4/cache/top.010gk-is-128.jpglink
http://talants.chtei-knteu.cv.ua/modules/mod_image_show_gk4/cache/top.011gk-is-128.jpglink

Бабух Оксана Тарасівна

 

Присвята Україні

Мені серце мотив підказало,
Й написала я пісню нову.
В ній, зізнатися хочу я щиро, –
Хто я є і для чого живу?

Я – дзвінкий голосок України,
Я – надія на добре зерно.
Усім серцем люблю свою землю,
Бо мені її Богом дано.

Дорогий український народе,
Сотворімо державності Храм.
Сотворімо таку Україну,
Щоб жилося щасливо в ній нам.

За Свободу, за волю народу
Встав у Києві Євромайдан.
Піднялася вся наша родина
Проти рабства, зневаги й кайдан.

Сотворімо справедливу державу,
Щоб було досхочу в ній чудес,
Щоб вона всім порадам всміхалась,
Мов веселка з блакитних небес.

У минуле, забарвлене кров’ю,
Не допустимо ми вороття.
Рідна земле, кохана Вкраїно,
Вірим в світле твоє майбуття.

 * * *

І в серці, і в душі, що кров’ю так облиті,
Бо з ран живих тече щодня вона.
З’являються весь час ті образи розмиті,
Та поза цими снами я одна.

Твого лиця забуті майже риси,
що я пригадую завжди,
неначе з неба падаючі бризки,
такі ж холодні, як і ти.

Та ця реальність, де сама я,
Що так з середини гризе.
Ні тут, ні там тебе немає.
Чи я жива, чи мертва вже...

 

Сповідь лікаря Євромайдану

Присвячується революційним медикам,
котрі рятували життя українцям
у головній гарячій точці країни.

«Алло, Оленко, я скоро повернусь! Зовсім скоро, маю надію, все невдовзі закінчиться, неодмінно нашою перемогою!» - травматолог Володимир після важкого денного чергування на гарячій вулиці Грушевського, лежав на одному з ліжок у Жовтневому палаці зі слухавкою біля холодного вуха неподалік травмованих. Його розмова із дружиною затягнулася незвично аж на 20 хвилин.
«А пам’ятаєш, Олюсику, я тобі розповідав про активіста, який учора прийшов до мене на огляд? Він ще казав, що пече в животі від удару беркутівського кийка? Дядько Василь, його здається звати.. Він благав про знеболюючі пігулки і рвався назад на барикади… Пам’ятаєш? Добре, що тоді його не відпустив. Цим старого і врятував» - щиро і з дитячо непідробленою усмішкою голосно промовив лікар. – Його нині прооперували. Оленко, беркутня йому розірвала селезінку! Розумієш? А я одразу зрозумів, що нашим медпунктом тут не обійдешся!
А знаєш, за 2 місяці волонтерства тут… 2 місяці… таки надовго в столиці зостався. Яке нині число? 21 січня? – Володя глянув на годинник із календарем… - «О, за 20 хвилин вже буде 22 число – День Соборності України – Лікар задумався, підраховуючи тижні, які прожив на Майдані у Києві.
– «Так от, за два місяці тут, я багато перебачив. Олюсю,» – втомлено звернувся лікар, - «Я трохи виснажився, от повернуся до Снятина, обійму тебе і годинами розповідатиму, що тут бачив. І про світлошумові гранати, і про провокаторів, «тітушок» всіх-всіх! Тут насправді страшно… але ж ти знаєш, вдома я б не міг за цим спостерігати з телевізора… Просто не міг.
«Володю!» - гукнув старий військовий лікар Петро Миколайович – «Приляж хоч на трішки. Важкий день був, я б сказав «коктейлевий» - усміхнувся старший. – «Думаю, зранку до нас приходитимуть нові травмовані. Беркутня їх дуже потлумила нині. Добре, що хоч зараз трохи втихомирились. На вулиці щось підозріло спокійно».
Відшукавши спальник, ніби й не свій, Володя закутався у теплий камуфляжний мішок, радше схожий на наліжник.
На вулиці Грушевського і справді було порівняно тихо. Після важкої ночі на 21 січня, зараз коктейлями не перекидалися. Та і шини від автівок собі потихеньку дотлівали, викидаючи чорний дим у повітря. Бруківки під ногами на вулиці вже майже не було. Точніше вона раніше була, та і Лобановський величний усміхався з колонади… Та так якось склалося… Валерію Васильовичу, пробачте, то ненароком…
-Алярм, хлопці! Вставайте! – Володя прокинувся від криків, глянув на годинник, ледь розплющуючи очі, – «6-та ранку» - прошепотів травматолог.
«Вставайте, кажу! Волонтери, бігом» - знову над Володиним ліжком стояв Петро Миколайович. Цього разу із переляканим обличчям.
«Реаніматологи!» - закричав не в собі старший – Де всі? В нас поранений. Постраждалий важко дихає!
Це не було як завжди. Опіків від світло-шумових гранат Володя не бачив. Очі в постраждалого були напіввідкриті. Він не кричав, не стогнав. Лише по довгій густій чорній бороді повільно стікала якась рідина. Над травмованим активістом (до речі, якоїсь не слов’янської зовнішності) одразу зібралися медики. Близько 7-ми лікарів розгублено дивилися один на одного кілька секунд.
«В нього, здається, поранення» - припустила Раїса Василівна – старша така жіночка - анестезіолог із Вінниччини. «Гляньте на його шию» - в один голос промовили два київських лікарі-інтерни…
І лише Петро Миколайович – бувший військовий лікар. Який бував у найгарячіших точках Афгану прошепотів: «Огнєстрєл».
Дефібрилятор, кардіограф, морфін. Та ще десятки лікарських прийомів та необхідних по протоколу реанімації маніпуляцій…
«Постраждалий в агонії» - потираючи ледь видніючу сльозу, зробив висновок «залізний» медик-афганець. - Серце вже не б’ється, а мозок ще працює, тому дихання є…
40 хвилин реанімації першу жертву Грушевського не врятували. На тілі неслов’янина Володя нарахував три дірки від куль. І лише за годину лікарі підтвердять, що ці кулі бойові. Натомість дізнаються, на столі якогось управлінця Жовтневого палацу лежить, вже недихаючи, перша жертва Грушевської – той самий Сергій Нігоян. Отой неслов’янин, який читав Шевченківський «Кавказ»…
«Алло, Оленко!» - близько 10 ранку зателефонував до дружини Володя. –  Зі мною все добре, не переживай, заспокой маму і дітей! Чуєш, Олюсю, те, що транслюють по тєліку – правда! В нас загиблі! Олюсю, не плач, чуєш? Пробач, ми не врятували двох активістів. В них стріляли! Розумієш, стріляли бойовими… Один, кажуть, був вірменином! Другий, якого я намагався реанімувати був, здається, білорусом. Чекай, при ньому ми знайшли якісь документи… - Володя почав перевертати спеціальну коробку, куди скидали особисті речі постраждалих у сутичках активістів.
 – «Здається, знайшов! Так, знайшов, це його… Ми-хай-ло Жи-знев-ський. Оленко, пробач, я був безсилий! Куля влучила у серце!»

П.С. Молю Бога, аби ці жорстокі події
більше ніколи не повторились.
Революціонери заслуговують,
 аби про них пам’ятали.

 

wr-04-babuh

Студентка 4 курсу спеціальності «Фінанси і кредит», ФЕФ

Галерея талантів ЧТЕІ КНТЕУ © 2015-2016 - ЧТЕІ КНТЕУ